Автономія арбітражного договору визнається як основний принцип міжнародної третейської процедури у торговельних справах. Спочатку концепція автономії розвинулася як інструмент підвищення значення арбітражної клаузули, належним чином обумовленої між сторонами, всупереч можливій недійсності основного договору. Хоча ця клаузула вважалася одним з договірних положень, вона зберегла свою незалежність від договору завдяки особливим цілям, що ставилися цією клаузулою. Протягом часу цей принцип у мисленні академіків та практикуючих юристів обжився настільки, що зв’язок між арбітражною клаузулою та основним договором перестав привертати їх увагу. Побоювання з приводу арбітражних клаузул переплавилися у гіпертрофовану віру в їх перевагу перед іншими положеннями договору. У результаті цього розвитку подій найрізноманітніші перешкоди, створені національними правовими інструментами з метою попередження нечесних дій у міжнародних торгових угодах, було подолано шляхом вставки арбітражної клаузули, що тягне за собою розв’язання спору не у публічному, а у приватному порядку. Завдання наступної статті – показати безпідставно екстенсивне застосування принципу автономії арбітражного договору шляхом аналізу справ з арбітражної та судової практики, яких це стосується.