Статтю присвячено дискусії про відмову від можливості анулювання арбітражної постанови – «крайній» формі договірної автономії у міжнародному арбітражі, що дозволяє сторонам виключити перегляд арбітражної постанови, винесеної у третейській процедурі, що між ними ведеться, національним судом у місці знаходження третейської процедури. Цей вид відмови від права, що останнім часом знаходить собі прибічників, оцінюється у двох різних контекстах. По-перше – як явище, що належить до сфери міжнародної третейської процедури, що у значній мірі наслідує модель, закріплену у статті 192, ч. 1 швейцарського Закону «Про міжнародне приватне право» 1989 року. А по-друге – як поняття національної арбітражної процедури, специфічне для Російської Федерації. Ці два підходи, що розвинулися незалежно один від одного, поділяють ряд схожих елементів, – наприклад, статус у межах відповідних процесуальних рамок – як питання прийнятності, формальні реквізити, які сторони повинні виконати, аби відмова від можливості анулювання третейської постанови була дійсною, а головне – матеріально-правовою умовою їх дії є намір. При цьому парадигми тлумачення, що підлягають застосуванню у Швейцарії та Російській Федерації – єдиних двох державах, суди яких загальновідомі своїми рішеннями про відмову від цього права, – відрізняються. У той час як швейцарські суди при з’ясуванні волевиявлення сторін щодо відмови від цього права, як правило, вдаються до рестриктивного тлумачення, російські суди набагато гнучкіші, і навіть дозволяють загальне посилання на арбітражні правила, що містять положення про «остаточність».