Хоча переважною тенденцією є заборона на екстенсивне тлумачення арбітражних договорів, фактом є те, що учасниками дедалі більшої кількості процедур у третейських судах стають особи, що не укладали арбітражних договорів («залучення осіб, що не є підписантами» або «поширення арбітражної клаузули»). При цьому розширення повноважень (підсудності) за рахунок залучення до процесу третіх осіб пов’язане з певним ризиком. Це можна спостерігати як на початку, так і наприкінці процесу застосування права у третейській процедурі. Арбітражний суд, що виносить рішення про свої власні повноваження (підсудність) на підставі доктрини „Компетенц-Компетенц», може зіткнутися з принциповою договірно-правовою дилемою вже при розгляді попередніх питань, що стосуються повноважень (підсудності): тобто чи існує арбітражний договір, на якому грунтуються повноваження суду, а якщо такий договір насправді існує – чи дійсний він. Якщо третейський суд поводитиметься з поширенням арбітражної клаузули на третіх осіб занадто ліберально, це може мати несприятливі наслідки для процесу визнання постанови та її приведення у виконання. Тому, якщо йде мова про застосування права на початку третейської процедури, цю проблему слід сприймати як питання повноважень (підсудності), але коли має місце заключний етап застосування третейського права, цю проблему слід вважати питанням про те, чи підлягає арбітражна постанова виконанню.