Статтю присвячено правовим та практичним аспектам автономії арбітрів при визначенні вирішального права для винесення рішення по суті. Аналіз виходить з болгарського законодавства та практики у порівнянні з нормативно-правовими актами деяких інших країн, елементарною міжнародною правовою регламентацією, Правилами та Типовим законом ЮНСІТРАЛ та Правлами ICC. Основною передумовою є те, що арбітри при визначенні матеріального права, що підлягає застосуванню, наділені відносно значною свободою. Ця свобода обмежена, перш за все, нормами громадського порядку, закріпленими у праві місця проведення третейської процедури, держави, у відповідності до права якого винесено арбітражну постанову, а також можливого місця визнання постанови та її приведення у виконання. Арбітри не зобов’язані застосовувати колізійні норми місця провадження третейської процедури. Вони повинні застосовувати право, обране сторонами. У разі відсутності вибору права сторонами арбітри застосовують право, яке визначають самі. У цьому відношенні вони можуть або виходити з колізійних норм, або безпосередньо визначити матеріально-правові норми, що підлягають застосуванню. Арбітри хоч і не зобов’язані давати ніяких гарантій, проте зобов’язані винести постанову, що згідно з правом підлягатиме виконанню. У разі розв’язання міжнародних спорів арбітрам слід враховувати когентні норми місця провадження; на відміну від цього, врахування іноземних когентних норм є лише добровільним та залежить від задоволення певних умов.