Нарис присвячено аналізу сучасних тенденцій у вимогах, що ставляться перед третейськими судами Польщі, стосовно права, що є вирішальним для сутності спору у разі, якщо учасниками таке право не обрано. У 2005 р. було внесено принципові зміни до польського Закону про третейську процедуру (Частина 5 Цивільного процесуального кодексу). Одним з положень, доповнених законодавцями (ст. 1194, ч. 1 ЦПК), є загальний обов’язок розв’язувати спори відповідно до «вирішального права», що може тлумачитись і як встановлення обов’язку застосовувати міжнародне приватне право. Проте автор вважає, що таке тлумачення не може спиратись ні на ЦПК як такий, ні на сучасні течії у третейському праві. З точки зору правознавства та арбітражної юдикатури до проблеми існує два основних підходи: «непряме визначення» (арбітри застосовують колізійні норми) та «пряме визначення» (вирішальне право визначається без застосування норм міжнародного приватного права). Як ст. 1194, ч. 1 польського ЦПК, так і його інші статті не перешкоджають застосуванню будь-якої з обох можливостей.